Yep It`s Not Nope

Марія Старожицька. Без рим

Letters / Poetry, Letters 17 Сентябрь 2016
<p>Радо Явор. Лето в Украине</p> (фото: )

Радо Явор. Лето в Украине

***

Я колись давно зустріла поета
Професійного, як революціонери,
Він сидів на сходах, жмакав папери,
Чиркав вже на полях газети.
І мені здалося дотепним жартом
Просто так, випадково йдучи повз нього,
Всі його страждання заримувати
Бо я справді дуже легко римую.
Він на мене дивився знизу угору,
Наче це по сходах зійшла богиня
Рими брав губами, наче суниці,
Очі мружив, так йому смакувало
Запитав нарешті, як мене звати,
Я сказала і далі собі побігла —
Як ото поримуєш, у тілі легко,
А поети мені не пасують зовсім.
І минуло по тому аж тридцять років
Випадкові люди словами терли
А коли майнуло дещо про вірші,
Що таке в них є якесь нетутешнє,
І ніхто не знає, звідки беруться,
Чоловік сказав, що одному другу
Ще на другому курсі літінституту
Просто вдень явилась муза Марія,
На сходовій клітці задовольнила.
Він потому чекав її, мріяв, кликав,
Та йому ніколи ніхто не вірив
Я на мить від подиву оніміла,
А коли зібралася розповісти,
Він сказав, що друг вже помер.
Ще влітку.

24 травня 2014 року

***

Сонце сьогодні заходить із кров`ю —
мабуть, усюди таке червоне безхмарне небо,
і в нас, і в антиподів — в Австралії,
куди не долетіли відомі фахівці зі СНІДу,
синдрому набутого імунодефіциту,
рештки їхніх тіл збирають аборигени Торезу.
чорне і червоне — вугілля і кров,
можна сорочку вишити,
можна візитку Яроша.
Мій абонент поза зоною досяжності,
вже кілька годин поза зоною досяжності,
у зоні антитерористичної операції.
його рота натрапила на снайпера
два двохсотих, шість — трьохсотих,
один із вбитих так і лишився
там, де спочатку — трава, потім — земля,
далі — вугілля,
а ще глибше — вже антиподи —
не зуміли витягти під кулями.
Відтак вороги замінують тіло,
аби мертвий вбивав своїх побратимів,
та мій абонент не зможе ніяк заснути
із порожнім спальником поруч,
і повернеться удосвіта,
згадуючи досвід сапера.
І все буде добре,
все буде добре,
бо всі вже маємо набутий імунітет до смерті.

18 липня 2014 року

Валерію Лавренову, бійцю батальйону «Донбас», позивний Лавр

«Добрий вечір, мамо, як ваші спра...»
Я далі не чую — там вибухає «Град».
Це дуже голосно,
Дуже, дуже голосно,
Так голосно, що навіть немає з чим порівняти.
І я кричу, страшно кричу «Ховайся!!!»
А у відповідь, поміж градинками, жартома:
«Мамо, як ви нервуєте, то не буду дзвонити».
Відтак спокійно кажу, аби вдів свій шолом,
А ще заткнув у вуха патронні гільзи —
Калібр 5, 45 для цього найкращий,
І дізнаюся, що так вже п`яту годину
Рідна мати зранку телефонує,
Він ніяк не може їй відповісти,
Бо для неї — в столиці на будівництві,
Там, зазвичай, тихіше, ніж зараз в нього.

Так влаштувався зручно — в одного сина дві мами,
А в мене лише дві доньки,
І я питаю у себе,
Якби він справді мій, рідний,
Чи ще б гучніше кричала,
Чи падала б на порозі, хапала його за ноги,
Аби не йшов добровольцем гвардійського батальйону,
Не вчився влучно вбивати, не міг...
Ой, ні, ще наврочу.
І відповіді не маю.

Ні, маю, таки кричала б,
Але мовчазно, мов риба.

У сина мого дві мами,
Обидві зараз далеко,
Десь поруч третя, ворожа.
Вона, сказали сусіди,
Втекла, коли сина вбили,
Снайпера-сепаратиста.
Мій був у їхній квартирі,
Забрав два гранатомети,
Приціл і купу патронів,
А далі побачив рибок,
Вони сіпали ротом.
Кажуть, риби дуже погано чують,
Мабуть, навіть досі не чули «Граду».
Золоті такі, акваріумні,
З тих, що здійснюють три бажання.
Він не загадав,
Нагодував,
Змінив їм воду,
Бо вода має бути чистою,
Дуже чистою,
Дуже, дуже чистою,
Прозорою,
Як все наше нинішнє життя.

Квартиру опломбував, звичайно,
Тепер питає, чи вистачить рибкам корму,
Доки війна скінчиться,
Чи доки мама прийде.

8 серпня 2014 року

***

Коли приходить перепочинок,
бійці розміщуються у школах,
заходять в класи, зсувають парти,
вкладають спальники біля дошки,
на стіл до вчителя — кулемети,
радіють «Алгебрі» сьомого класу,
неначе зустріли давнього друга,
а потім морщать суворо лоба,
бо якось надто важка задача,
і де ж відмінниця, що підкаже —
неподалік сидить у підвалі
без світла, їжі та телефону,
чи гарячково збирає гроші
на пластикову протезну руку
тому, хто в класі дражнив та бився,
а зараз також побився в битві,
а може, просто сидить на кухні
і раз у раз набирає номер
того абонента, що вже небесний,
але про це не повідомляють,
бо арифметику наша влада
вивчала досі лише на двійку...
Так, хто черговий? а хто відсутній?
чи є поважна тому причина,
що поруч стало порожнє місце?!
це в них такі університети,
така це школа життя та смерті,
таке розуміння крихкості щастя,
що у підручнику і не знайдеш,
а той, хто повернеться, не відмінник,
а просто відмінним від всіх лишиться,
бо так багато в житті побачив,
що не продряпати і на парті...

13 серпня 2014 року

***

Ніс автомат без ременя,
притиснувши до грудей,
неначе первістка.
Вдихав його запах
розпеченого металу і тижневого бою.
Йшов без дороги,
аби не в полон і не в небо.
Їв насіння із сухих соняхів, набивав рота,
не міг проковтнути,
бо пив тільки раз і з калюжі.
І так три доби
йти, ховаючись,
ночувати на териконах,
пробиратися
між рядками вірша,
шукаючи рими,
а їх немає...
А зброю виніс,
віддав новачку,
тому, у кого ще світлий погляд,
бо він не бачив,
як спопеліла пожежна машина,
на якій побратими з розвідроти «Донбасу»
виїжджали з Іловайську
по зеленому — червоному — чорному коридору.
Подробиці потім,
коли вийде останній,
а він ще йде...
Вже вручено всі ордени ,
а він ще йде.
Відіспалися по домівках ті, хто вийшов,
а він ще йде.
Відрізано в поранених, що надто довго чекали,
і руки, і ноги,
а він ще йде.
Оголошено перемир`я, знехтувано перемир`ям,
а він ще йде.
На алеях героїв ховають загиблих,
а він ще йде.
У комбата нові грандіозні плани
і вони не враховують того, хто ще йде,
а він ще йде.
І я знову чекаю до ранку.

7 вересня 2014 року

***

Зорану землю засіяли рясно кулі
Чи то пройшли крізь тіло, чи — оминули,
Таке металеве, добірне насіння зброї,
Мабуть, із кров`ю таки проростає швидше,
Глибоко встромлені зерна мороз не знищить,
З них навесні проб`ються стрункі дротини
Та набубнявіють пуп`янки гострих квітів,
Далі запилиться порохом дивне поле
І кулемети зав’яжуться, і гранати,
Лише сапати треба їх обережно —
Надто земля чутлива — тому родюча.
Кращий букет не вигадати коханій,
Тільки зрізати важко залізні стебла,
Буде врожай стояти такий блискучий,
Сповнений кулями саме того калібру —
Просто збирай ці сємки та гучно лузай...
...А восени заіржавіє під дощами,
Як вже ніхто збирати його не прийде

28 листопада 2014 року

***

Весна. Дешевшає термобілизна.
Дівчині треба двадцять комплектів.
За них вона викупить з-під Донецька
Хлопчика-дауна
Із дитбудинку, що лишився по той бік фронту.
А, може, віддадуть ще й дівчинку.
Це вже як буде настрій у того, хто продає.
І їх можна буде нагодувати
Та обійняти.
Бо це дуже ласкаві діти,
Їх ще звуть сонячними.
Просто в них на одну хромосому більше,
І тому у них зовсім немає агресії.
Такої вже звичної людської якості.
Вони зовсім не розуміють, що таке війна
І як це вбивати.
І чому треба ховатися у підвал.
І де всі ті, до кого можна притулитися та посміхатися.
І коли знову буде все так, як було раніше.
Кажуть, це зайва хромосома.
Чи — не зайва...

3 березня 2015 року

***

Війна — відображення миру в кривому дзеркалі.
Якщо дивитися довго — спочатку смішно,
Потім — боляче, а далі — дивно і страшно,
Довго і гучно страшно, і все страшніше,
Бо вже ніколи нікуди війна не щезне.
А від кожного пострілу із гармати
Тільки більше та більше дзеркальних друзок,
І ці сотні тисяч дрібних уламків
Потрапляють в серця тих, хто там воює,
З непомітним наче похолодінням.
І бійці лишаються далі жити,
Викладати кригою слово «вічність»,
А вночі, прокидаючись у нестямі,
Оглядаються, де ж ти, названа сестро,
Чи несеш своє рятівне кохання?

17 березня 2015 року

***

Мама, мама, мама, мама, мама —
Кома, кома, кома, кома, кома...
Дев’ятий день коми,
І досі немає крапки,
Такі розділові знаки
Життя і того, що після,
А двокрапки повільно спадають до тебе по крапельниці,
Саме вони тримають тебе в цьому світі,
Де ти щодня довго читала газети,
Але не змогла повірити, що нині війна з Росією,
Де ти колись вирішила за мене,
Яке матиму ім’я, прізвище, націю, рідне місто,
Які читатиму книги і ким, зрештою, стану,
А ще тримає, що ти не віриш, що я доросла
І зможу прожити без тебе так, як належить,
І я тримаю тебе за вогку безсилу долоню,
Кажу все те, чого не казала досі,
А знаки питання заповнюють все повітря
І ще гостріше пахнуть камфорним спиртом...

25 березня 2015 року

***

Це не Війна.
Не слово жіночого роду.
Це — Вій.
Завітав із підземного світу
І йому піднімають залізні повіки.
Мій Вій.
Твій Вій.
Вій — він у кожного свій.
Ні, нізащо, ніколи, не хочу,
Не можна дивитися Вію у вічі,
Бо загинеш тут,
Як Хома Брут.
Позивний Брут.
Брут, це з якого бату?!
Він Брут, і я — Брут.
І ти, Брут?!
Всі — тут.
Брути.
Брати.
Побратими.
Чуєш, брате, співає півень.
Вій щезає.

20 травня 2016 року

голосов

Вы должны быть зарегистрированы, чтобы комментировать статьи и отправлять сообщения непосредственно редакции. Пожалуйста, войдите или создайте бесплатную учетную запись пользователя.