Yep It`s Not Nope

Саша Буль. Полювання на білого кита

Свежая кровь / Folk, Country 09 Март 2017
 (фото: Катерина Пасниченко)
/ (фото: Катерина Пасниченко)

До того, як зайнятися музикою, я активно малював. Мав кілька виставок і навіть публікації у закордонних арт-буках. Проте, вже тоді, на створення тих чи інших образів мене надихала здебільшого музика. Я її не просто слухав. Мені подобалося шукати зв’язки і проводити паралелі, копати до першоджерел. Таким чином я докопався до народної музики народів Америки. Тоді то все й почалося. Тепер усе навпаки — література, візуальні образи, кіно та історія часто стають джерелом ідей для пісень.

Багато часу доводиться проводити у дорозі, в переїздах між концертами, — на щастя є змога багато читати. Улюблений автор — Кормак Маккарті. Його No country for old men та Road можу цитувати годинами. Люблю американську класику. Мобі Дік Мелвілла — настільна книга. Будучи студентом, перечитав майже всього Стівена Кінга.

No country for old men, екранізований Коенами, — один з улюблених фільмів. Мені взагалі подобаються фільми, де хтось від когось увесь час біжить і переховується. Це всиляє віру у справедливість і те, що за все потрібно буде колись заплатити. The assassination of Jesse James by the coward Robert Ford — ще один фільм, який дуже люблю, хоча більшості він здається нудним і затягненим. 

Мені подобається, коли кіно можна розкроїти на тисячі фотографій і розглядати їх подовгу. I музика Ніка Кейва.

Я почав писати власні пісні, коли мені було двадцять два. До того я потроху дув у гармошку, підігрував різним бендам. Але це був здебільшого лише фан — мені не доводилося безпосередньо творити, розповідати свою історію в музиці. А для мене це на першому місці.

Я не вмів грати на жодному інструменті, — окрім гармошки, де був самоучкою. В мене не було музичної освіти і поняття, як почати писати музику власноруч. Я якраз вирішив розібратися, хто ж такий Боб Ділан для сучасної культури. Трішки послухав, Хроніки його прочитав. І приклад цього худорлявого хлопця з гітарою і гармошкою надихнув мене почати бринькати самому.

Думок та ідей було так багато, що я займався по шість годин на день і, як тільки вивчав новий акорд, пробував із ним щось написати. От і вийшло, що за рік я видав свій перший альбом, який на той час абсолютно не сприймав всерйоз.

Джек Уайт своїм прикладом продемонстрував мені, що якщо ти хочеш грати, то просто бери і грай. Неважливо, чи є в тебе гроші на дорогий інструмент.

Зараз я дивлюся на свою творчість і музику загалом інакше. Тоді я був геть зеленим і взагалі дупля не різав, як це все працює. Проте, я надзвичайно радий, що я і не ставив перед собою задачі стати музикантом за професією, чи «підкорити» що б там не було. Я просто грав музику, що мені подобалася і розповідав свої історії. Я не рівнявся на локальних суперстарз і не намагався влитися в тусовку.

Одного разу задзвонив мобільний і голос з протилежного боку представився організатором фестивалю мєстячкового рівня та запитав, як мене вписати на афіші? Я відповів, що це якась помилка. Проте, організатор наполягав на своєму. Ситуація прояснилася, лише коли він сказав, що мене в якості учасника фестивалю порадив Паша Нечитайло (Пропала Грамота, Zapaska). Справа в тому, що Паша, якому я кілька тижнів до того розповів, що почав писати власні пісні як singer/songwriter, розхвалив мене в очах оргів, як супер-музиканта. То ж довелося сказати, щоб вписали мене як Sasha Boole, бо така погремуха причіпилася до мене ще змалечку.

За лічені тижні я вперше вийшов на сцену з гітарою та гармошкою. Руки дрижали, з переляку я бив по струнам так сильно, що дехто подумав, що це такий характерний стиль гри. Так все і почалося.

Те, що я роблю, — це щось замішане на основі американського фолку, кантрі і блюзу зі значною долею сторітеллінгу.

Мені дуже пощастило із вибором жанру. Справа в тому, що говорити про актуальність фолк-музики чи її місце у світовій музиці не доводиться, адже фолк — музика народна і живе поза часом, жанрами і тенденціями.

Періодично інтерес до фолку зростає, що вже встигли охрестити фолк-ревайвл. Згадайте шістдесяті, коли Ділан починав. Подібна ситуація відбулася порядку десяти років тому, коли фолк-музика знову зазвучала на радіо та ТБ. Команди а ля Mumford and Sons та The Lumineers збирають тисячні зали та хедлайнять найбільші фестивалі світу, а забугорні модніки купують банджо та укулеле і розучують You are my sunshine.

Мені хочеться вірити, що я звертаюся до аудиторії думаючої, яка звертає увагу на тексти і готова шукати зв’язки, проводити паралелі і відгадувати загадки, які я часом шифрую у піснях.

У лютому 2014-го я звільнився з роботи і вирушив у свій перший тур. Це була понад двохтижнева подорож через усю Україну. В Києві протести перейшли у найгарячішу фазу, я подорожував громадським транспортом, спав здебільшого в потягах та автобусах. Грати доводилося в пабах і різноманітних генделах, де, дуже часто мало хто зважав на музику і я перекрикував п`ятдесят чоловік заради тих п`яти, що слухали. В Луганську та Донецьку мене те й діло питали: А ти, западенець, не боявся їхати до нас в такий буремний час? Тур закінчився в Одесі, де зі сцени я зійшов з температурою під сорок і критичним рівнем перевтоми. Тоді я й зрозумів, що rock’n’roll to nie rurki z kremem, як кажуть поляки.

Перший тур був school of hard knocks, проте і добре загартував мене. І, може, саме тому тепер я здатний відкатати півторамісячний тур на десять країн і заткнути найбільш незатикаєму аудиторію.

Зараз я сплю і бачу майбутній реліз — на кінець травня запланована прем’єра альбому Golden Tooth. Над цією платівкою мені прийшлося попрацювати у студії набагато більше, ніж над іншими релізами, тому вже швидше хочеться відпустити її в люди і вирушати в тур. Як тільки альбом опиниться у видавця і я зможу переключитися на щось інше, — напріклад, я все намагаюся вивчити іспанську 

голосов

Вы должны быть зарегистрированы, чтобы комментировать статьи и отправлять сообщения непосредственно редакции. Пожалуйста, войдите или создайте бесплатную учетную запись пользователя.