Yep It`s Not Nope

Олесь Ільченко. Нічна станція

Letters / Poetry, Letters 20 Август 2016
<p>Никита Сторожков</p> (фото: )

Никита Сторожков

Вибрані вірші

***
Перший шар недбалого снігу.
Під ним жовтуваті стебла, нижче корені;
далі чорна доля, земля.
Кожна бадилина закорінена у горло
вбитого українця.
Тіла щільно
підстеляють ґрунт.
Борони Боже копати тут і зранити
дитину чи жінку.
Останній крик або останнє слово
спритно перервали, нагло
вклавши до рота їхню власну землю.
Монументи убивцям
тиснуть на груди і звестися не дають
навіть тоді, коли Господь
втворяє двері.

***
Сиджу у колі померлих і
нічого не можу їм пояснити, адже
й у нас, тут, животіють не всі живі.
Сидимо, мовчимо.
Дерев’яний старий стіл,
сірий, гладенький, полірований
вітрами, роками, руками...
Скатертини давно немає.
Тарілки порожні, в кухлях пісок.
А ноги в долівку грузнуть:
смикаєш, смикаєш; власне,
глини понаносили, от воно і...
Що ти їм скажеш? Хліби ж пороздавали,
вина порозливали.

***
Палили грубку, готували
вечерю. Надійно гудів комин.
Дощ за шибками окреслював межі
затишку, підкреслені світловим колом
низької жарівки, пахощами їжі й теплом
горілки у півсклянках. Сміялися,
згадували копання картопель,
як у чобіт Сашкові залетіла оса,
хто скільки накопав. Пили за
здоров’я, що є досить дивним, коли
більшість родичів і знайомих
уже там, а ми ще тут.
Втім, маємо мірку часу, аби трохи вжити
перед зимовим проваллям.

***
Якщо, скажімо, розглянути такі
екзотичні речі, як
фатальну жінку або
нічні пахощі акацій,
врешті-решт залишається обшарпане
кафе, коливо на столах,
теревені про одвічну розчахнутість між
Римом-1 і Римом-3, здивування
від трасуючих слідів прямовисних краплин та
грудок мерзлої землі,
підозрілих нічних шерхотів.
Непроникна чорна туш зимової ночі
зафарбовує дев’ять і сорок днів, і
скільки завгодно днів;
несподівано бачиш все потрощеним і
відкинутим; стійкими залишаються
тільки нудотно-кислі запахи хвороби в
кросвордах неосвітлених вулиць.

***
Коли медсестра витягає голку з вени,
виникає дивне відчуття  біль
навпаки, антибіль, млосне
полегшення. Проте триває
воно недовго.
Якісь тіні блукають
люмінесцентними коридорами
лікарні й подумки перегукуються з
подібними примарами із корпусу навпроти.
На дев’ятому поверсі,
в кінці коридору,
над жалюгідною пальмою, втікачкою з південної
батьківщини, висить дешева
друкована копія пейзажу
голландця Ван Бока «Порожній грудень»:
на масній землі щось жевріє,
але гілля старої тополі
заважає зазирнути крізь
ближчий план картини і
побачити якусь річ теплого тону.
Може, то палаюча свічка вербної ночі,
яку необхідно донести
додому.

***
Довга ламана тінь на
квітневому вечорі не є проекцією думки.
То кардіограмна крива життя,
яка перетинає застиглий час і
поступово стає
одноманітною прямою позажиття.
Але поки що дитячі малюнки, весело
розкидані на килимі,
нагадують про літо, сором’язливі
тіні гледичій
і такі ж цілунки блідих вуст,
притрушений пилюкою осот
на пагорбі поблизу моря
і старий друшляк нічного неба.

***
ти нагадуєш білу півонію
її ніжні прохолодні пелюстки
тонкий запах
із гіркуватою нотою
заспокійливу зелень
стебла і листя

ми цілуємо руки
я твої
ти мої
мені соромно адже
ти мене пестиш

чи заслужив я таку
білу ніжність яка огортає
хіба тим що
це не триватиме довго
всього лише одне життя

***
стоїш під рожево-сірим небом
міської зимової ночі
й хочеться крикнути
думаю про тебе
про твої почервонілі очі
від підступних сліз і
відтак солоний смак усмішки
як вибачення
хочеться гукнути
але стримуєш себе

лапатий сніг
повільно падає в склянці міста
осадом старого вина
треба пити це місто цю ніч
аби не виповнювалися вщерть
пити щоб з’явилися слова
твої і мої
пити а потім
закрити наш час
замком поцілунку

***
Тебе ховали. Дощило;
люди казали: то спогади падають
рясним дощем. Згадував
тепло твого тіла, твій голос, як
ти вимовляла слова, звернені до мене.
Тепер вони також падали просто
переді мною. Гадаю,
крім тіл нічого не зникає  ні в нас,
ані між нами.
Плющ міцно притискається до
стовбура, лине до неба. Дерево
зрештою падає, й тягне за собою
виткі пагони.
Маємо трохи зачекати,
трохи зачекати.

***
День смерті бажано би відзначати
гожого дня, серед теплого тихого літа,
попрощавшись напередодні з друзями за
добрим, багатим столом. Ми б жартували,
згадували кумедні історії,
планували навіть зустрітися за тиждень.
Світилися би жовтаво майже стиглі груші
в саду, озивався здалеку одуд,
а діти, йдучи з риболовлі,
гордо несли відерце з карасями.
Нагодував би пса рештками обіду і
полегшено зітхнув після працежиття.
На жаль, так не станеться. Прийде
вітряна зима, все мине
буденно й казенно.
Ані літа, ані дня.
Залишатиметься зійти на смерті,
останній нічній станції

голосов

Вы должны быть зарегистрированы, чтобы комментировать статьи и отправлять сообщения непосредственно редакции. Пожалуйста, войдите или создайте бесплатную учетную запись пользователя.